ШАНОВАНІ ЛЮДИ ГАННУСІВКИ
В Ганнусівці жило і живе чимало ветеранів війни і праці, висококваліфікованих спеціалістів різного профілю, істинних газдів.
Наприкінці травня 2005 року у церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбулося вшанування дячихи Анастасії Василівни Регей, якій виповнилось 85 років. У такий поважний вік ця жінка служить Богові на двох парафіях, а ще панахиди і похорони, хрещення і вінчання. Інколи дивуєшся, звідки у неї береться скільки сил і здоров'я. Усе своє свідоме життя Анастасія Регей віддає служінню Богові і людям, вона виросла в релігійній родині. З раннього віку була учасницею церковного хору, напам'ять вивчила Службу Божу. Вчилась у тодішніх церковних дяків, інколи заміняла їх, а з 1983 року самостійно виконує функції дяка.
Від імені парафіян, церковного комітету і хору щиро привітав дячиху Анастасію Регей настоятель церкви о. Роман, вручивши ювілярці грамоту Єпархії і медаль. Хор і всі присутні в церкві відспівали їй "Многая літа", Анастасія Регей - перша жінка в єпархії, котра отримала таку високу нагороду. Сама іменинниця каже, що служитиме Богові стільки, скільки захоче Сам Всевишній.
Щира християнська атмосфера, любов і взаємоповага панують в родині Анастасії Василівни. Коли створила власну сім ю, то и своїх дітей виховувала на моральних християнських засадах.
Чоловік п. Анастасії також був ревним християнином. Майже до останніх днів ( а прожив він 95 років) відвідував церкву, багато років працював у церковному комітеті, брав активну участь у ремонті храму та інших важливих справах релігійної громади.
Микола Михайлович Регей - унікальна людина Ганнусівки. Хоч за плечима у нього було понад дев'ять десятків літ, почував себе досить упевнено.
- Поки Бог дає здоров'я ходити і працювати, доти й живу,- говорив він.
Коли йому було дев'яносто, він їхав верхи на коні, пізніше йому це було тяжче робити. Але з конем не розлучався. Маючи його у своєму дворі, Микола Михайлович з успіхом обробляв своє поле та односельцям ще допомагав... Коли його запитували, що йому додає сил, ветеран відповідав: працьовитість, здоровий спосіб життя. Він ніколи не знав, що таке лінощі, чаркуванням особливо не захоплювався та й курити давненько покинув.
Завидна доля цієї людини. Досить сказати, що служив у двох арміях - польській, а згодом радянській. Учасник бойових дій у Другій світовій війні, Микола Регей на польській території був тяжко поранений. Вижив. Вистояв. У листопаді сорок п'ятого повернувся додому. А тут його вже чекали з нетерпінням. Бо ж надворі пізня осінь, а озимина ще не була посіяна. Тож, не гаючи дорогого часу, колишній воїн взявся до мирної праці. Він був майстром на всі руки. Вмів і врожаї вирощувати, і тварин доглядати, і будувати. Коли одружився і появились дві донечки, пішов Микола Михайлович працювати у Єзупільське лісництво. Тут він трудився нарізних роботах і скрізь давав собі раду.
У лісництві мав можливість більше заготовити кормів для власної худоби. Завдяки цьому зростало виробництво тваринницької продукції у сільському дворі дбайливого ґазди, він частину її продавав, а це допомагало зміцнювати фінансове становище сімї.
Турботливий батько дбав не лише про себе, а дав своїм дітям все, що міг. Тепер вже обидві доньки мають свої родини. Двох доньок цієї сімї - Ганну і Ярославу - та онуків і правнуків щонеділі і в свята можна бачити у храмі. Онука Мирослава - вчителька української мови і літератури та основ християнської етики в місцевій школі. Два роки поспіль вона готувала дітей до єпархіяльної олімпіади з християнських знань. Двоє її вихованців - Іванна Озарко і Наталія Бойченюк зайняли 2-3 місця на митрополичому рівні.
Іван Михайлович Никифорук з самого початку зарекомендував себе здібним спеціалістом зооветеринарної служби. Знання здобував у Рогатинському зооветтехнікумі, потім закріплював їх у ході практичної роботи в Узині, Єзуполі. Там же, в Рогатині, познайомився зі студенткою Вірою, і життєва доля поєднала їх. Сам уродженець Снятинщини, Іван Никифорук опинився в Ганнусівці - рідному селі своєї дружини. Фактично вони обоє постійно займалися ветеринарною практикою. А ще спорудили гарний будинок, виховали чотирьох дітей.
В 1971 році Івану Никифоруку довелось очолити ферму. Як спеціаліст він зробив все від нього залежне, щоб поголів'я було доглянуте і високопродуктивне. Якщо згадати минулі часи, то ферма була справді одна з найкращих у районі. А коли у 1973 році ветдільницю з Підлужжя перевели в Ганнусівку, Івана Михайловича призначили тут керівником. Здавалося б, на цьому можна заспокоїтися. Середня спеціальна освіта є, посада також непогана. Та Іван Никифорук відчув, що саме ця посада й вимагає глибших знань. Тому невдовзі поступив на заочне відділення Львівського зооветеринарного інституту і закінчив його у 1981 році.
Дипломований спеціаліст уже з вищою освітою ще завзятіше береться до праці, і незабаром ганнусівська ветдільниця стає однією з кращих в районі. Під опікою І. Никифорука були села Ганнусівка, Побережжя, Узин, Колодіївка і Добровляни. Уміло організована робота сприяла поліпшенню санітарного стану на фермах, підвищенню продуктивності громадського стада, обов'язків вистачало. Та Іван Никифорук ніколи не уявляв себе поза громадською роботою, навпаки - брав у ній найактивнішу участь. Був депутатом районної ради, а також сільської ради багатьох скликань. Декілька років був заступником голови сільвиконкому. Іван Михайлович вклав і свою частку праці у газифікацію села. Крім цього, Никифорук разом з дружиною знаходив час для участі в церковному і сільському хорі.
Хоч Іван Никифорук досягнув пенсійного віку, та про свої обов'язки ветлікаря не забуває. Продовжує ходити на виклики, селяни довіряють йому. Але в останні два роки почало підводити здоров'я. І тому він більше часу приділяє його поліпшенню.
2 травня 1957 року в Хабаровському краї' у сімї репресованих Гарасим'юків Василя Павловича та Ганни Людвиківни народився синочок, назвали його Володимиром. Батьки мріяли про те, що син виросте патріотом своєї Вкраїни.
Володимир і став справжнім патріотом села, України. Він усе робив, щоб село було найкращим у районі у всіх відношеннях. Спішив жити, старався втілити в життя всі таланти, які дав йому Бог. Але важка хвороба забрала Володимира в потойбічне життя. На 36- му році життя відійшов у вічність талановитий диригент, чудовий фахівець своєї справи, активіст села Володимир Васильович Гарасим'юк.
Він пішов так рано і несподівано, так швидко і безповоротно. Пішов, залишивши добрий слід своїми справами і добру згадку у серцях всіх, хто його знав. Його життя було коротке, але славне і змістовне. Односельчани свято бережуть пам'ять про нього. На його честь названа вулиця, на якій він жив, ходив до школи, ходив на роботу.
8 лютого 2003 року відбувся вечір пам'яті Володимира Гарасим'юка.
О третій годині дня в церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбулася Служба Божа, яку відправив священик о. Роман Залеський, після Служби Божої на могилі В. Гарасим'юка відбулася поминальна панахида, яку своїм співом супроводжувала чоловіча хорова капела "Червона калина".
А вже о шостій годині в будинку культури почався концерт хорової капели "Червона калина", активним учасником якої був Володимир з 1991 року. Хор розпочав свій виступ колядкою "Бог Предвічний". В програмі капели було багато духовних пісень: Бортнянського "Достойно", "Не плач, Рахиле" Чубинського, а також пісні Р. Купчинського "За рідний край", Д. Січинського "Чом, чом, земле моя?", Богдана і Левка Лепких "Чуєш, брате мій", Гайдамацький марш та інші. В кінці вечора виступила дочка Володимира Ірина, котра щиро подякувала учасникам капели за прекрасний виступ і за те, що не забувають пам'яті її батька, прочитала свій вірш, присвячений батькові. Подякував усім учасникам капели й односельчанам за повагу до Володимира Гарасим'юка сільський голова Богдан Корпан.
2 травня 2007 року святкувати день народження славного земляка Володимира зібрались односельці. Цього дня йому виповнилось би п'ятдесят.
Спочатку в церкві відбулася Свята Літургія, а потім на могилі Володимира - поминальна панахида.
Відмітити цей день приїхали учасники хорової капели "Червона калина" з її незмінним диригентом Володимиром Івановичем Зваруном.
У виконанні капели прозвучали пісні "Боже великий, єдиний", "Ой у лузі червона калина", "Сурма кличе в бій", "Гей, ви, браття, козаченьки" та інші.
Присвятила Володимиру Васильовичу дві пісні його учениця Лончина Ірина. Професійно прозвучали у її виконанні "Ой у лісі на полянці" та "Скрипаль".
Під час концерту у своїх виступах добрі слова про Володимира говорили: сільський голова Марія Паркулаб, вчитель Василь Остапович, директор школи Василь Боднарчук, вчителька Любов Пушко, яка присвятила йому свої вірші, священик о. Роман Залеський, товариш Володимира Василь Регей, ведуча концерту Мирослава Трушик та керівник хорової капели Володимир Зварун.
В кінці вечора присутні переглянули відеофрагменти діяльності талановитого шановного земляка Володимира Гарасим'юка. Завдяки Василю Регею пригадали часи бурхливо культурного розвитку Ганнусівки.
До шанованих людей Ганнусівки належить і пасічник Богдан Миколайович Паркулаб, котрий своєю діяльністю прославляє наше село. Він відомий на Івано - Франківщині і далеко за її межами. Людина щедрої душі, широкої обізнаності з історією розвитку бджільництва, генератор цікавих задумів і неодмінного їх втілення у життя. Богдан народився в сім'ї пасічника Миколи Паркулаба. Батько, повернувшись з війни, разом із сім'єю був вивезений на Сибір, але навіть і там пасічник з Прикарпаття розводив і плекав бджіл. Як згадує Богдан, якби не мед, коли йому було три роки і він занедужав, то, мабуть, не повернувся б у рідний край. Але мед зробив своє, і ось він продовжує справу батька...
То найліпше, коли мистецтво розведення бджіл передається від батька до сина й онука. В таких умовах виростають бджолярські академіки чи Прокоповичі. Малий хосен з пасічникування в часи, коли вирубували сади і платили податки від кожної сім'ї бджіл, зробив своє діло. І тоді своє життя Богдан пов'язав із заводом "Геофізприлад", що в Івано - Франківську. Був змушений тимчасово відступити. Але якось поїхав на заводську літню базу відпочинку, що в лісі під Старим Лисцем. Від навколишньої краси аж подих перехоплювало. Тут і сам Бог велів плекати пасіку. І тоді попросив у керівництва заводу дозволу завести тут святу худібку. Почалася важка праця. Адже треба було все починати. Рік витратив на впорядкування пасіки, придбання бджолярського інвентаря тощо.
І ось появився пасічницький будиночок, де є сотохоронилище, і бібліотека, і стіл з журналом спостережень, автоматична вентиляційна сушильна шафа, і бідони для розведення цукру, і багато всього іншого, потрібного бджоляреві.
Якось на зборах бджолярів міста зайшла мова про збирання пилку, його сушіння і консервацію. Богдан розказав, що і до чого, але бачив, що не всі розуміють, як кріпиться пилковловлювач, як збирається і сушиться пилок, щоб міг довго зберігатись, і запросив усіх до себе на оглядини. Зголосились десятки бджолярів. І в один чудовий день бджолярі завітали на заводську пасіку. Кожному було цікаво познайомитися з набутком Богдана Паркулаба. А переймати було багато що...
Пасіка налічувала понад 60 бджолородин. Появились тут і альпійські. За ними ведеться спостереження. Багаторічні спостереження Б. Паркулаба цінні і для початкуючих, і для літніх бджолярів. Вміє стати у пригоді і хворим, яких лікує продуктами бджільництва. Не одна людина йому за це вдячна.
Був час, коли хвороба не давала можливості сповна віддаватися заводській пасіці, тому Богдан був змушений передати її своєму наступнику. Через деякий час здоров'я Богдана відновилось, і колеги по ремеслу довірили йому керувати своїм обласним товариством. Його обрали головою Асоціації пасічників Івано-Франківщини.
З ініціативи Стрийського районного товариства бджолярів -любителів була організована і проведена в селі Жураки Богородчанського району виїзна Всеукраїнська історико- культурологічна конференція, присвячена 150-річчю пам'яті пасічника Миколи Витвицького. Вирішили побудувати в центрі села Жураки пам'ятник у вигляді дзвоноподібного вулика.
Відбулося перше організаційне засідання пасічницького активу області, на якому була створена робоча група, яку очолював Богдан Паркулаб, і було вирішено, що пам'ятник М. Витвицькому в селі Жураки повинен бути побудований і відкритий не пізніше жовтня 2005 року.
9 жовтня пасічники області зібралися біля пам'ятника Прокоповичу в Івано-Франківську. Потім Б. Паркулаб запросив усіх в автобус "Ікарус" для поїздки в Жураки. Після коротких виступів Богдана Паркулаба і голови сільської ради Марії Бабчук довірено розрізати стрічку і відкрити пам'ятник голові сільської ради М. Бабчук, Б. Паркулабу та місцевому пасічнику В. Кріцину.
Організатор і ведучий дійства Б. Паркулаб від імені оргкомітету виголошував подяки і вручав подарунки, сувеніри, значки, медалі.
Завершувалося дійство на майданчику, де стоїть пам'ятник, проханням Б. Паркулаба посадити алею лип, що було зроблено.
Б. Паркулаб часто виступає на каналі "Галичина" в прямому ефірі, дає різні поради любителям-пасічникам, відповідає на їхні питання. Богдан Миколайович заснував газету "Карпатські
бджоли і вулики", якої він і є редактором.
Михайло Олексійович Шевчук - людина великої енергії і благородної душі. Ріс він у релігійній сім'ї. Батьки систематично ходили до церкви, брали з собою дітей. Батько був паламарем у храмі, а також відомим у селі шевцем. У хаті Шевчуків завжди було людно: одні приходили робити замовлення, інші забирали їх. Особливо людно було перед Різдвяними святами. Михайло у школі Сільський активіст ВЧИВСЯ добре. ПІСЛЯ її закінчення
Шевчук допомагав батькам по господарству.
Михайло Олексійович в 1949 році Михайло був призваний до армії. Після трирічної служби повернувся додому. Працював у колгоспі нарізних роботах, потім на цегельному заводі, пізніше два роки завідував клубом, працював у будівельній бригаді.
В 1954 році Михайло зустрів свою долю, познайомився з Катериною, котра в той час працювала в Ганнусівській школі вчителькою молодших класів. Дружба переросла в любов. І в травні 1955 року вони стали на рушничок щастя. Секретар сільської Ради Дмитро Королик вручив молодятам свідоцтво про укладення шлюбу. Вінчання у церкві в 1995 році провів о. Степан Василів.
У злагоді й мирі прожили Михайло з Катериною 53 роки. Тому три роки вони відзначали своє золоте весілля, на яке зібралася велика родина. Михайлові вже 78, але з вигляду йому можна дати 60. Його голова ще не покрилась сивиною. Це чоловік, який уміє не старіти, має велику життєву енергію, практичний досвід. Невичерпна енергія йде від душі, від бажання робити людям добро. Михайло живе в мирі з сусідами. Хата його завжди відчинена для людей. З 1992 року Михайло Шевчук працює церковним касиром, і тому до нього з різними питаннями звертається багато односельчан.
Михайло з дитячих років любить пісню. Тепер він є найстарішим учасником церковного і сільського хору, у Різдвяні свята ходив із хором колядувати до односельців. Він знає багато козацьких, стрілецьких, ліричних народних пісень. Михайло брав активну участь у духовому оркестрі, драматичному гуртку, обирався сільським депутатом. Багато зусиль і часу віддавав будівництву пам'ятника Т. Г. Шевченку, каплички на горі, дзвіниці, каплички біля церкви. Оцінюючи ревну працю для Божої слави і для добра Української Греко-Католицької церкви, єпархіяльне керівництво нагородило Михайла Шевчука грамотою і медаллю.
Тепер умінням керувати автомобілем нікого не здивуєш. А в середині сорокових років минулого століття таких людей було мало. З Ганнусівки тоді першим шофером став Іван Паркулаб.
А було це так. У вересні 1939 року на Західну Україну прийшли радянські війська. їх радо зустрічали. Але пройшло небагато часу, і вони показали своє справжнє обличчя. Людей, котрі жили заможніше, було заарештовано і вивезено в Сибір. Відчув на собі дії радянської влади й Іван Паркулаб.
В 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна. Іванові Паркулабу було тоді 22 роки. Його призвали на строкову службу.
Почав службу в Ленінградському 25 танковому полку 163 дивізії. Там він пройшов курси водіння танка, машини, трактора. Паркулаб отримав танк Т-25 та став його водієм. Екіпаж складався з трьох чоловік. Перший великий бій відбувся в Білорусії, (м. Стара Русса). В цьому бою був убитий командир танку Адвокатов, а Івана і його помічника було поранено. Лікувався в госпіталях м. Ярославля і Казані. В госпіталі Іван говорив, що зброя німців. набагато краща, ніж радянська. За це йому присудили 10 років тюремного ув'язнення. Повернувся в Україну 1951 року Його направили на роботу на Гайчинський цукровий завод, що на Вінничині. Довго там не затримався, а повернувсь у рідну Ганнусівку і почав працювати на різних роботах у колгоспі. А коли колгосп придбав машину, то він став першим колгоспним шофером. Працював у колгоспі багато років. Після виходу на пенсію працював оператором у шкільній котельні. Іван Паркулаб зазнав життя за панської Польщі, за радянської влади і вже за незалежної України.
В молоді роки був учасником спортивного товариства "Сокіл". Головною функцією товариства була боротьба з пожежами, які приносили великі збитки мешканцям села. Члени товариства носили спеціальні сокільні шапки і стрічки. Вони брали участь у спортивних змаганнях, аматорських конкурсах. В 1934 році у Львові фірою їхало 8 чоловік, серед них Іван Паркулаб, Павло Парипа, Петро Дутко та інші.
Одружився Іван ще весною 1941 року, мріяв мати дітей. Але мрія здійснилась аж після повернення з тюремного ув'язнення. В 1952 році народилась дочка Галина, яка здобула медичну освіту, а в 1955 - дочка Ярослава, яка має технічну освіту. З дружиною прожив у парі 61 рік.
Іван Паркулаб цікавився не тільки технікою. Він всебічно розвинена людина. Був активним читачем сільської бібліотеки, учасником художньої самодіяльності. Коли в 1959 році правління колгоспу придбало інструменти для духового оркестру, Іван став сумлінним його членом.
Вже у такому поважному віці (87 р.) цікавився політикою, читав газети, художню літературу, не пропускав теленовин. Помер 20 лютого 2007 року.
До шанованих людей Ганнусівки також відносимо Калина Михайла Григоровича - заслуженого будівельника України, Паркулаба Григорія Михайловича - заслуженого працівника сільського господарства, Парипу Івана Васильовича - переможця номінації "Туристичне підприємство 2006", Соколюк Марію Іванівну, яка пропрацювала в сільській раді 37 років на посадах бухгалтера, а згодом секретаря сільської ради, Паркулаба Миколу Васильовича, Парипу Василя Миколайовича - ветеранів війни і праці, Соколюка Михайла Григоровича - заступника головного інженера на одній із бурових В'єтнаму, Корпан (Орленко) Галину Федорівну - заступника начальника пенсійного фонду у м. Кривий Рік, о. Романа Залеського, Паркулаба Івана Васильовича, Козакевича Василя Юрійовича, Соколюка Михайла Остаповича, Парипу Ольгу Василівну, Войтовича Михайла Михайловича, Регея Івана Васильовича, Регея Михайла Миколайовича, Вовка Григорія Дмитровича, Біляєвського Миколу Івановича, Шиндак Марію Йосипівну, священика о. Семківа, вчительку Никифорук Амалію Іванівну, Радковського Дмитра Григоровича, Остаповича Івана Михайловича, Вовчука Василя Михайловича, Регея Миколу Михайловича, Калина Григорія Олексійовича, який був бригадиром. Паркулаб Григорій Михайлович багато років займав посаду начальника цеху на радіозаводі та на заводі "Промприлад".
