Ганнусівка VIDEO

Відеоролик про моє мальовниче село.

Просто дивіться і насолоджуйтесь.

МАЛЬОВНИЧЕ СЕЛО ПІД ГОРОЮ

Як і обіцяв, публікую історію с. Ганнусівка, яка подана в книжці Василя Остаповича "Мальовниче село під горою".

МАЛЬОВНИЧЕ СЕЛО ПІД ГОРОЮ

(Нариси з історії Ганнусівки) Друга книга

Ця книжка написана до славного ювілею села - його 570 - річчя. Перша письмова згадка про Ганнусівку в історичних джерелах датується 1437роком. Про географічне положення і назву села, про життя у давнину написано в першій книжці. В другій висвітлюються віхи сучасного села та деякі події, які не ввійшли до першої книги.

Пропонується всім, хто не байдужий до історії рідного краю.

Село моє рідне, Твоє покоління

Сягає в минулі віки.
Глибоко пустило ти своє коріння

у землю дорідну на довгі роки...

Іван Михальчук

Передмова

Моя мила серцю оселя. Моє любе село. Мій рідний край. Як багато сказано в цих словах. Усім нам треба глибоко вдуматись у зміст цих слів, які спонукають нас любити, шанувати рідне село, рідне гніздо, зберігати їх в ідеальній чистоті, в належному порядку. Стараймось, щоб вони милували не тільки наше око, але й зачаровували тих, які приїжджають до нас у гості або проїжджають через наше мальовниче село.

У цій невеликій книжці я помістив відомі мені нові факти, події.

Громада села Ганнусівка і я, автор, щиро вдячні депутатам Тисменицької районної ради Попович Зоряні Михайлівні та Сворак Наталії Петрівні за фінансове сприяння у виданні цієї книжки.

НІМІ СВІДКИ ІСТОРІЇ ГАННУСІВКИ

Ганнусівка - одне з наймальовничіших сіл на старовинній галицькій землі, розташоване на правобережжі Дністра.

Красиве село, коли цвітуть сади, а чепурні будинки ховаються у ніжній зелені дерев. Неповторної краси надає селу гора, вкрита зеленими ялинками, кучерявими берізками та високими акаціями.

В прозорих струмочках віддзеркалюються квіти, що ростуть на берегах. Під горою змійкою в'ється ріка Ворона, в яку вливають свої води менші потічки. Біля колишньої школи (на цьому місці у 1977 році побудували новий магазин) росте кремезний розлогий дуб - унікальна пам'ятка. Йому понад два століття. Стовбур дуба на висоті 1 м має понад два обхвати, понад 3 метри. Це німий свідок багатьох пам'ятних історичних подій, які відбувалися на території села.

За своє довголітнє життя патріарх усіх дерев села витримав на собі не один удар долі. Два рази влучала в нього блискавка та відколола велику гілляку.

Велетень-дуб пам'ятає, як у 1832 році перші учні сіли за парти. Тоді в селі існувала парохіяльна школа, в якій вчили дітей читати, писати, рахувати.

В 1890-93 роках школа в Ганнусівці стала двосистемною. Дітей шкільного віку було 183.28 квітня 1894 року Постановою Державної шкільної ради було реорганізовано народну школу. З цього часу школа стає однорідною народною звичайною. В 1890 році в селі була збудована нова школа, яка мала чотири великі класні кімнати, коридор. 15 липня 1901 року шкільна рада перейменувала однокласну школу на двокласну. Після війни вона стала чотирикласною. А вже з кінця 1920-х років і по 1959 рік школа в Ганнусівці семикласна.

У липні 1924 р. польський сейм і сенат ухвалили закон у справі шкільництва, за яким українська мова визнавалась недержавною. В 1931 році школа в Ганнусівці стала двомовною, але з 1935 р. мовою викладання була українська.

Пам'ятає дуб і учня Григорія Вовка, який народився 4 лютого 1871 року в селянській родині Євстахія Вовка та Юліани з дому Варта. Навчався в школі добре. Після закінчення Станіславської гімназії Григорій Вовк у 1892 році поступив у Львівську духовну семінарію, яку закінчив 1896 року і 6 листопада був висвячений єпископом Юліаном Куїловським на священика. За правилами, перед висвяченням він мав право змінити своє прізвище. Про зміну прізвища Віра Вовк ( онука Григорія) згадує так:"Людина він був дуже добра і чуйна, знав, що буде священиком у гуцульському селі. А гуцули - люди забобонні, для них вовк - це щось вороже, страшне. Це ворог, що краде й убиває їхніх овець. О тоді він вибрав прізвище Селянський, що немовби наближало його до людей, серед яких він мав жити".

Після висвячення о. Григорій Селянський працював спочатку в с. Рошнів Снятинського деканату при парохові о. М. Заревичу (з 26.09.1896 р.), пізніше - парохом с. Тулуків Коломийського деканату (з 20.03.1905 року).

З 25 березня 1909 р. він переводиться на роботу в с. Вовчинець, де працює тривалий час. Із 1911 р. о. Григорій був також завідателем у Колодіївці. В ті ж роки він заступає катехита при школі св. Алоїза у Княгинині.

Отець Григорій Селянський (Вовк) був активним у громадському житті, писав власні твори, володів французькою, німецькою, польською, жидівською мовами. За спогадами мешканця с. Вовчинець Іллі Миколайовича Ушка, саме під час праці священика о. Григорія у цьому селі в 1911 році було встановлено пам'ятник Т. Шевченку.

Помер Григорій Селянський (Вовк) 4 січня 1921 року.

Відомо, що у подружжя Вовків-Селянських було семеро дітей. Дочка Оксана мешкала з матір'ю у Тюдові, син Остап був відомим лікарем. У свій час працював лікарем у митрополита Андрея Шептицького, що став хресним батьком для його дочки Віри - відомої української письменниці, котра мешкає в Бразилії. Лікар Селянський біля 10 років мав лікарську практику в селищі Кути. Він не лише майже безкоштовно лікував гуцулів, але й був активним громадським діячем, засновником місцевої "Просвіти". Приятелював з тогочасними письменниками, малярами, артистами.

Героїчно обірвалося життя Остапа під час бомбардування американською авіацією міста Дрезден. В 1945 році бомба влучила в операційний зал хірургічного відділу лікарні Вагнера, де лікар Селянський проводив операцію. Він похований в братській могилі в Дрездені.

Є в родині Селянських лікарі, інженери, журналісти, доктор медицини, професор Зореслава Шкіряк - Нижник.

Григорій Вовк мав двох братів і сестру. Старший брат і сестра померли ще перед Першою світовою війною. Молодший брат Іван багато років був війтом у селі Ганнусівка.

У 1928 р. до Станіславської гімназії поступило троє юнаків - вихідців з Ганнусівки. Гімназистами стали Гриць Вовк, Юлія Вовк, Василь Паркулаб. Гриць і Люся були дітьми брата о. Григорія Вовка Івана. Першим із села в ті часи здобув вищу освіту Гриць Вовк - одержав у Відні фах інженера з нафтової справи. Закінчивши гімназію, Василь Паркулаб поступив учитися в духовну семінарію. Через деякий час попадає під вплив революційних ідей Росії, стає комсомольцем і залишає семінарію.

Першим вищу освіту за роки радянської влади одержав Паркулаб Михайло Іванович, котрий став інженером- будівельником.

      За останні роки інженерами з вищою освітою стали Паркулаб Григорій Михайлович, Козакевич Іван Васильович, Козогін Ярослава Михайлівна, Третяк Іван Григорович, Калин Михайло Григорович, Шиндак Михайло Григорович, Козогін Богдан Петрович, Гомин Ярослав Михайлович, Соколюк Любомир Михайлович, Рибіцький Ігор Володимирович, Соколюк Галина Михайлівна, Худяк Олександра Олексіївна, Парипа Іван Васильович, Черепаха Наталія Тарасівна, Чуйко Тарас Остапович, Чуйко Володимир Остапович, Навроцька Зоряна Богданівна, Паркулаб Роман Богданович, Регей Василь Іванович, Вовчук Ігор Семенович, Паркулаб Іван Семенович, Чіпак Володимир. Фах учителя з вищою освітою одержали Паркулаб Михайло Лук'янович, Черепаха Марія Василівна, Войтович Григорій Михайлович, ІПевадуцька - Королик Марія Свстахіївна, Шевчук Марія Семенівна, Парипа Марія Михайлівна, Войтович Іван Михайлович, Никифорук Світлана Іванівна, Трушик Мирослава Михайлівна, Регей Ольга Михайлівна, Остапович Василь Іванович, Осадчук - Остапович Оксана Василівна, Черепаха Михайло Григорович, Черепаха Галина Григорівна, Третяк Ігор Михайлович, Фундюр-Лущак Марія Миколаївна, Вовчук Любомир Михайлович, Парипа Оксана Василівна, Трушик Валерій Миколайович, Чуйко Галина Остапівна, Вовчук Андрій Петрович, Паркулаб Світлана Богданівна, Вовк Володимир Михайлович, Рутковська Надія Василівна, Корпан Богдан Богданович, Корпан Руслан Богданович, Боєчко Наталія Василівна, Королик Леся Михайлівна, Галібчак - Паркулаб Оксана Григорівна, Третяк Руслан Михайлович, Третяк Галина Михайлівна. Лікарями з вищою освітою стали Козакевич Михайло Михайлович, Вовк Григорій Васильович, Вовк Зоряна Василівна, Сава Андрій Зеновійович. Мацьків Мирослава Миронівна закінчила педагогічний і медичний інститути. Василик - Паркулаб Любов Василівна стала кандидатом медичних наук і працює в Івано- Франківському медичному інституті. Спеціалістами сільського господарства, торговельної справи, культури, юристами з вищою освітою стали Лехан Оксана Іванівна, Паркулаб Іван Михайлович, Никифорук Іван Михайлович, Навроцький Богдан Михайлович, Черепаха Михайло Остапович, Чуйко Остап Якович, Третяк Михайло Антонович, Третяк Галина Антонівна, Паркулаб Марія Михайлівна, Паркулаб Володимир Григорович, Паркулаб Ігор Григорович, Паркулаб Андрій Григорович, Регей Василь Іванович, Орленко - Корпан Галина Федорівна, Вовчук Ганна Остапівна, Корпан Богдан Васильович. Парипа Богдан Дмитрович закінчив лісотехнічний інститут, Попович-Паркулаб Зоряна Михайлівна - Київську академію управління праці і соціальних відносин, Паркулаб Богдан Миколайович - Українську сільськогосподарську академію, Рибіцький Ігор Володимирович навчається в аспірантурі, а Регей Василь Іванович закінчив її в цьому році. Луцак Світлана Миколаївна закінчила аспірантуру, доцент, працює викладачем у Прикарпатському Національному університеті ім. Василя Стефаника.

     Найбільшого успіху в науці домігся уродженець села Регей Іван Іванович. Він є доцентом кафедри поліграфічних машин Української академії друкарства, кандидатом технічних наук, заступником декана факультету комп'ютерної інженерії і поліграфії. Отримав 35 авторських свідоцтв і патентів на винаходи.

Опублікував 90 наукових праць. Кандидатську дисертацію захистив у 1992 році. На фаховому семінарі захистив докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук.

Багато жителів села є ще студентами вищих і середніх навчальних закладів.

Добрими  фаховими спеціалістами середньої ланки були і Регей Іван Іванович,  Парипа Ольга Василівна, Паркулаб Ганна Михайлівна, Никифорук Віра Володимирівна, Королик Любов Іванівна, Трушик Світлана Іванівна, Слюсар Ярослава Миколаївна, Боєчко Ганна Пилипівна, Шевчук Євгенія Миколаївна, Паркулаб Григорій Михайлович, Козакевич Михайло Михайлович, Більська Любов Іванівна, Томин Ніна Андріївна, Вовчук Наталія Григорівна, Регей Мирослава Євгенівна, Більська Ярослава Миколаївна, Кульбаба Марія Іванівна, Любінець Галина Григорівна, Шевчук Тарас Григорович, Вовк Лілія Миколаївна, Чіпак Любов Романівна, Вовк Галина Василівна, Павлів-Паркулаб Марія Семенівна, Соколюк Ярослав Михайлович, Паркулаб Володимир Іванович, Паркулаб Світлана Іванівна, Парипа Надія Михайлівна, Парипа Ганна Остапівна, Козакевич Ганна Михайлівна, Куш Марія Григорівна, Козогін Галина Євстахівна, Ходак Надія Василівна, Шевчук Іван Михайлович, Парипа Іван Григорович, Парипа Галина Михайлівна, Соколюк Михайло Іванович, Костюк Марія Василівна, Бойченюк Любов Іванівна, Нагнибіда Галина Григорівна, Шиндак Галина Іванівна, Гресько Ганна Євстахівна, Матвійчук Галина Остапівна, Третяк Михайло Григорович, Нагнибіда Богдан Михайлович, Мацьків Марія Петрівна, Регей Михайло Іванович, Калин Іванна Іванівна, Регей Володимир

Михайлович, Регей Іван Іванович, Регей Любомир Іванович, Паркулаб Галина Андріївна, Королик Ганна Михайлівна, Корпан Галина Василівна, Вовчук Марія Василівна, Регей Михайло Миколайович, Нагірний Григорій Михайлович, Нагірна Леся Григорівна, Черепаха Юлія Остапівна, Паркулаб Ярослав Михайлович, Паркулаб Володимир Григорович, Паркулаб Богдан Григорович, Баб'як Оксана Василівна, Паркулаб Руслан Миронович, Старощук Іван Антонович, Парипа Надія Василівна, Худяк Галина Іванівна, Худяк Тетяна Михайлівна, Луцак Ярослава Миколаївна, Третяк Марія Миколаївна, Парипа Михайло Михайлович та інші.

Майже в кожній ганнусівській хаті є людина, яка має вищу або середню спеціальну освіту чи є висококласним спеціалістом з середньою чи восьмирічною освітою.

В селі, крім старожила дуба, біля старого цвинтаря, що неподалік від церкви Різдва Пресвятої Богородиці, ростуть 18 старезних лип, вік яких, можливо, не менший, ніж у дуба. Ці липи пам'ятають, як будувалася дерев'яна церква (1814 р.), котра згоріла в 1922 році, є свідками будівництва нової церкви, яке розпочалось у 1925 році. Церква освячена у 1935 р. єпископом Григорієм Хомишиним.

У 1889 р. церква належала Устьєцькому деканату. Деканом був о. Микола Проскурницький. Парохом у Ганнусівці - о. Іван Янкевич, 1807 року народження.

Ці свідки пам'ятають, як на початку XX століття у селі війтував Шевчук Гнат. їм відомо, що після Шевчука Гната головою сільської адміністрації, а також уповноваженим від сільської громади до Відня був Семен Кудла, відомо їм, що першим головою сільської ради за роки радянської влади був Шиндак Михайло. Запам'ятали липи, як під кінець 2005 року сільським головою стала Паркулаб Марія Михайлівна. За короткий час вона проявила свої організаторські здібності.

У квітні 2006 року в селі було проведено "День довкілля", напрочуд зелена Ганнусівка стала ще зеленішою. Біля пам'ятника Т. Шевченку посаджено смерекову алею у вигляді тризуба. Сільський голова разом з Марією Костюк - директором Будинку культури, Ярославою Попа - завідуючою бібліотекою та з членами ради старійшин Василем Остаповичем, Михайлом Соколюком, Михайлом Шевчуком, Григорієм Паркулабом зробили розбивку тризуба. Активними в посадці були учні першого класу, які прийшли посадити свої перші деревця з заступником директора школи Миро славою Трушик.

Непокоїло її те, що таке гарне село не має приміщення сільської ради (приміщення сільської ради належало ВАТ "Тисменицягаз"). Рік клопіткої роботи і перемовин з керівництвом ВАТ " Тисменицягаз" та головою Тисменицької РДА п. Іванною Кучер - і в грудні сільським головою Марією Паркулаб було підписано договір купівлі-продажу. При допомозі і грошовій підтримці голови правління "Інтербур" п. Мирослава Білецького село вступило в 2007 рік зі своєю сільською радою. З її ініціативи і під її керівництвом прочищено всі фоси вздовж центральної вулиці, обрізано гілля дерев, зроблено реконструкцію стадіону, обсаджено його деревами і кущами, перекрито новою бляхою будинок культури, встановлено два кольорові в'їзні знаки в село зі сторони Побережжя і Узина, ведуться роботи по встановленню пам'ятного знака політв'язням і жертвам голодомору в Яструбцях. На горі, на місці загибелі радянського льотчика, встановлено хрест. За підсумками проведеного в районі "Дня довкілля - 2007 і підготовку до Великод-них свят" Марію Паркулаб нагороджено грамотою. Про те, що буде зроблено нею для села в найближчі роки, опише хтось уже в наступній книжці. Секретарем сільської ради в травні 2007 року став Василь Іванович Регей.

Ще один німий свідок є на горі, яка до 1977 року була лисою і яка в 1977-1978 роках з ініціативи лісничого Придністровського лісництва Миколи Кудляка засаджена різними хвойними і листяними деревами. До того часу на горі біля каплички, збудованої у XIX столітті, росла одна стара-престара акація та три молоді. Тут є джерело - криничка, що називається Ганнусиною криницею. Старожили вважають, що люди знали про цілющі властивості води з цього джерела ще з поганських дохристиян-ських часів.

На початку 60-их років з ініціативи партійної організації каплицю розібрали. Тільки в 1991 році на її місці побудували нову цегляну, котру освятив о. Іван Петрів. У часи Першої світової війни на горі проходила лінія оборони. Один офіцер, мадяр, котрий керував обороною, наказав копати рови для захисту, і джерело було прикидане землею. Повернувшись після закінчення війни додому, він дізнався, що в його дитини хворі очі. Лікарі не могли встановити діагноз. Чоловікові приснився сон: треба очистити ту криничку, яку він наказав присипати, і промити очі водою з цього джерела. Він спеціально приїжджав у село і своїми руками очищав джерело. Набравши води, повіз її додому.

Великого горя завдала ганнусівчанам Перша світова війна. Багато жителів, призваних до армії, не повернулися додому. В людей було забрано вози, коней. На лінії війни в селі загинуло багато людей. Вогнем знищено значну частину сільських будинків, згоріла у вогні й хата-читальня.

Акація була свідком того, як на другий день Великої Вітчизняної війни над селом був збитий радянський літак. Льотчик зумів скерувати літак так, щоб він не впав на будинки. Літак упав неподалік каплички на горі. Коли до того місця прибігли жителі села, то льотчик і літак палали у вогні. У липні 1944 року в Ганнусівці почалася мобілізація в Червону армію. Було мобілізовано понад 100 осіб. Не всі повернулися додому. На фронтах загинуло 68 чоловік. Багато дітей залишилось сиротами, а жінок - вдовами.

В час війни на примусові роботи в Німеччину було вивезено 48 чоловік. Понад 20 жителів села влилися в ряди Української Повстанської Армії.

Пам'ятають ці німі свідки і про те, як вивозили жителів села в Сибір і як жили в колгоспі, і як живуть у часи незалежності.

Пам'ятає історію Ганнусівки і живий свідок села Паркулаб Микола Васильович, якому вже під дев'яносто.

Ось його свідчення.

З давніх-давен в Ганнусівці проживали хлібороби. Кожен господар мав біля хати город, на якому вирощував капусту, огірки, помідори та інші овочі. В полі сіяли жито, просо, менше пшеницю. Хто мав коней - сіяв овес.

Основною тягловою силою як для землевласника, так і для простих селян були коні, якими пишався кожний господар.

В господарствах села помітне місце займало тваринництво, розвиткові якого сприяло багатство кормової бази лісів та сіножатей. Для малоземельного господаря худоба, яка б вона не була, ставала єдиним засобом існування. Хто не мав худоби, той жив дуже бідно.

Жителі села тримали корів, коней, розводили овець, свиней. Але багато з них не мали можливості тримати худобу. Проте і не всі ґазди, котрі розводили свиней, дозволяли собі використовувати м'ясо для своєї сім'ї. Майже все продавалось. Собі залишали тільки легені, печінку, кишки, голову. М'ясо люди їли дуже рідко - тільки на великі свята і то не всі могли дозволити собі купити шматок м'яса чи сала.

Дозволяли собі їсти м'ясо священик, війт і дехто із заможних селян.

Кури, свині, яйця - все йшло на продаж. В основному кожного дня їли варену або печену картоплю, квасолю, капусту, огірки, кулешу з молоком або з узваром.

Життя бідних селян як за Австрії, так і за панської Польщі було важким і нестерпним.

В ті часи ніяких пенсій чи субсидій сільське населення не отримувало. Основним джерелом його добробуту і розвитку власної господарки була добре продумана й активна праця на власному полі, яке кожен ґазда намагався розширювати і раціонально використовувати.

Праця у пана була дешевою. За день роботи в полі пан платив 80 грош. А промислові товари в крамницях були дорогі: 1 л нафти коштував 36 грош, 1 кг солі - 32 гроші, пачка сірника 5 грош. Мило також було дороге, тому його мало хто купував. Замість мила робили луг: для цього використовували попіл та воду. Воші, блохи, блощиці були майже в кожній хаті. Купалися в цебрі.

Майже все вирощене зерно люди виносили в крамницю. Там купували нафту, сіль, тютюн. Тютюн був дуже дорогий. Пачка махорки коштувала 60 грош. Курці збирали недокурки, виготовляли з них сигарети й курили.

Деякі люди, щоб не спокуситися віднести все зерно в крамницю, перевертали мішок верхом донизу, щоб мати чим весною засіяти свою половинку. Земля була дорогою. Люди виїжджали на роботу в Аргентину, Канаду, Америку, щоб заробити й купити землю, мати годувальницю для себе і сім'ї.

А тепер пустують гектари незораної землі, заростають бур'янами, а поблизу лісу деревами, кущами. Селянин- одноосібник зі своїми городами залишається поза увагою держави, хоч і себе годує, і значну частину міського населення.

Використовуючи дешеву селянську працю, пани вдавалися до різних хитрощів. На сінокоси пан наймав косарів. Першому косареві платив 4 злотих і останньому - 4 злотих, іншим платив по 2 злотих. Перший за кращу плату повинен косити швидко, останній повинен підганяти тих, що йшли попереду.

       Особливо голодували люди весною, влітку вони жали молоду пшеницю, щоб зварити кашу, брали молоду бульбу, заготовляли для їжі молоду кропиву, матину.

Важко було жити і тим, хто мав трохи землі, а не мав коня. Він змушений був йти заробляти тяглову силу до того, хто її мав. Свою землю бідний орав в останню чергу. А від цього і урожай збирав не дуже високий.

Знайти роботу взимку було дуже важко. Тому бідніші йшли працювати до заможніших за будь-що: пряли моток ниток за миску пшеничної чи кукурудзяної муки.

Хати будували з дерева. На території села були хати-мазанки з великою кількістю різноманітних оздоб. Дах на хаті був із соломи, викладений сніпками. Піч у хаті завжди містилась у кутку біля входу і повернута була устям до чільної стіни. Димаря не було. З печі дим йшов на стелю, така хата називалась курною. Посередині стелі був сволок із вирізьбленим на ньому хрестом і датою будівництва хати.

В хаті-кімнаті жило по 8-10 осіб. Тут взимку різали дрова, під решетом неслася курка. Через сіни, в другій половині хати стояла корова. Заможніші селяни мали окремо житлову хату, стайню, стодолу.

Село тих часів не мало ані газу, ані електрики. Дрова для опалення брали з лісу, яким користувалися з розумом і великою бережливістю. За лісом стежив лісник з псом. Для освітлення мешканцям села служили гасові каганці, гасові лампи різних форм та розмірів - від чого і залежала сила освітлення.

Важке життя людей в часи окупації їх території іншими державами заставляло їх організовуватись і вести боротьбу з окупантами.

Патріотично вихований в національному дусі Микола Паркулаб вступив в УПА. Він був призначений станичним, виконував різні доручення, які приходили в станицю від вищого керівництва. Одного дня прийшло доручення відправити в гори одну людину. Було проведено переговори з кількома молодими хлопцями. Роман Семків, син сільського священика, добровільно вирішив піти в гори в сотню. Він часто приїжджав у село, розказував про службу в сотні. Одного разу разом з товаришами на околиці Колодіївки хотів обеззброїти кількох німців, але ворожа куля обірвала його молоде життя. Він похований на цвинтарі с. Колодіївки. Могила його завжди доглянута.

Священик о. Семків був свідомим націоналістом. Такими були і його діти: син Роман і дочка Оксана.

Західна Україна, усвідомлюючи загрозу від більшовизму, піднялася на боротьбу проти комуністичного рабства, і коли західні країни разом з Москвою святкували перемогу над фашизмом, Західна Україна після неї стікала кров'ю ще майже десять років. Десятки тисяч найкращих представників селянської молоді віддали своє життя за свободу. А їх родини режим повиривав з рідної землі та вивіз у Сибір і розсіяв на величезних зайнятих ним просторах на поступову загибель.

4 квітня 1950 року рано-вранці, ще й сонце не зійшло, в Ганнусівку, наче татарська навала, вдерлися енкаведисти. Того дня по всьому селу чулися дитячі плачі і жіночі ридання. Арештували й Миколу Паркулаба за зв'язок з УПА. Забрали й дружину, й двох малолітніх синів Михася і Богданка. З собою дозволили брати лише дещо з одягу й трохи продуктів. Усіх посадили в машину і поїхали до хати, в якій жила сім'я Корпана Семена. Забрали його жінку Марію, сина Михайла, сестру жінки Ганну і тещу, котра прийшла до машини боса. Сусіди принесли якесь взуття. З їжі взяли каструлю з кулешею, яка ще була гарячою. Потім забрали Третяка Матвія з жінкою і дітьми. Регея Василя Івановича з жінкою Ганною і дітьми повезли до Єзуполя фірою. Всі арештовані прощалися з рідним селом, хто встиг - вклонявсь і цілував отчий поріг, не відаючи, чи доведеться ще сюди повернутись.

Виїжджаючи з села, всі заспівали прощальну пісню:

Прощай, село моє рідне,

Прощавай, дівчино,

Прощай, саде-винограде,

Прощай, Україно.

Пісня котилася над рідним селом. Із Єзуполя звезених людей відправили до Станіслава. Опісля ешелон, в якому, крім арештантів з Ганнусівки, були люди з Єзуполя і навколишніх сіл, відправили до Коломиї. Тут у Миколи був щирий друг, який, дізнавшись, що людей вивозять, приніс Паркулабові деякі харчі, зокрема кілька яєць, бо ж якраз надходили Великодні свята. Священик з Єзуполя, який також був серед арештованих, у день свята коротко відправив Богослужіння, освятив яйця, розрізав їх на дрібні частини і роздав кожному присутньому. Такий був перший Великдень після виселення з рідної землі.

Після кількаденного перебування у Коломиї арештованих знову заганяли у товарні вагони із заґратованими колючим дротом вікнами. Деякі вагони без вікон, без нар, але вони швидко ущент наповнювались бідолахами. Від задухи, голоду, антисанітарії багато людей вмирало в дорозі.

На вагон давали тільки відро води. У кутку вагона була спеціально зроблена дира. Це була вбиральня - туалет, який був закритий простирадлами. На великих станціях у супроводі охорони виводили по дві-три жінки за продуктами та водою. Годували людей гнилою капустою, зіпсутою тюлькою - доводилось їсти все, щоб не померти. Декілька разів давали пересолену суху рибу, а в ті дні "забували" давати воду. Люди стогнали від спраги, а конвоїри реготали. Інколи на станціях співчуваючі кидали через заґратоване вікно вагона черствий хліб. Знесилені люди були подібні до живих скелетів, ледве пересувались по вагоні.

Дорога в Хабаровський край була довгою і тривала понад три тижні. Вона проходила полями, тунелями, лісами, проїжджали неподалік великого озера Байкал. Перед очима евакуйованих відкривалась панорама величезних засніжених просторів Сибіру. А під монотонний стукіт коліс вагона в головах роїлась мелодія чорних дум: росіяни поневолили нас, щоб рабською працею влаштувати собі райське життя. Але пізніше переконувалися, що і російський народ жив у землянках, жив у важких умовах.

Ешелон з переселенцями прибув у поселення Красні Річки. Прибулих поселили в бараках, в яких раніше жили тюремники. В бараках залишилось багато блощиць. Жителям цих "комфортабельних осель" довго доводилось боротися з ними різними способами.

На великих просторах тут розміщався радгосп, який забезпечував харчами військову частину НКВД. Цьому радгоспові потрібно було багато робочої сили. Тому зразу за людьми прийшли "купці". Вони дізнавались, хто що може робити, і визначали, хто яку роботу буде виконувати у радгоспі.

Так як Микола мав навики роботи з бджолами, його призначили пасічником. Роботи на пасіці було багато. Треба було впорядкувати пасіку, придбати бджолярський інструмент, мед відібрати, вулик підремонтувати. Після наведення порядку на одній пасіці його переводили на іншу. За шість років перебування в Хабаровському краї Микола працював на трьох пасіках. На кожній із них він домагався високих успіхів у роботі.

Взимку на пасіці роботи не було. А щоб прогодувати сім'ю, треба було шукати додаткову роботу. Влаштувався на теплиці кочегаром. Робота була важкою. Доводилося завозити до котельні не одну тачку вугілля за зміну. Теплиця була великою, і, щоб підтримувати нормальну температуру в холодну вітряну погоду, треба було багато працювати. Весь час треба було дивитись на термометр, щоб не померзли помідори, огірки. Кочегар вимушений був уміти замінити скло, якщо воно з якихось причин розбилось. Додому повертався перевтомленим, чорним від вугільного пороху.

У вільний від роботи час закінчив курси шоферів. Хотів ще стати кіномеханіком, записався на курси, але не встиг їх закінчити, бо прийшло радісне і приємне повідомлення. Настав час повертатися на рідну Україну. Це було весною 1956 року. Пробуджувалась земля від зимового сну, а у головах депортованих народжувались цікаві мрії, думки про зустріч на рідній землі, про плани на майбутнє.

 

 

Далі буде.....

Про приємне!

   Нещодавно в с. Ганнусівка відбулося нагородження переможців конкурсу

"Двір зразкового порядку". 

  

   Конкурс проводився серед жителів села, точніше оцінювався найкращий двір вулиці. Журі, у складі трьох осіб, серед яких один депутат від округу та два жителі відповідної вулиці, здійснювали обхід території та оцінювали окремі двори за 5-ти бальною системою - благоустрій, охайність території двору та навкруги двору, охайність будинку та інше.

    Таких груп жюрі було близько 16, і я, як ще тоді депутат сільської ради с. Ганнусівка, був у складі однієї групи (проте будинок мого батька оцінював не я).

   За результатами рейтингово оцінювання перемогу отримали 20 дворів. Кожен двір (точніше газда чи газдиня) отримали іменну табличку, яка повинна бути встановлена на будтнок та подяку.

   Ось списки переможців (можливо пізніше отримаю фото дворів і обов'язково поділюся):

1 .Регей Наталія Василівна

2.Гудима Ганна Миколаївна

3.Регей Ярослава Михайлівна

4.Рибіцький Володимир Олексійович

5.Вовчук Анна Яківна

6.Парипа Марія Михайлівна

7.Вовк Михайло Дмитрович

8.Парипа Зіновій Павлович

9.Мацьків Ганна Михайлівна

10.Бабяк Оксана Василівна

11.Гулик Ганна Іванівна

12.Соколюк Любов Григорівна

13.Стахнюк Світлана Михайлівна

14.Вовк Дмитро Михайлович

15.Лехан Оксана Іванівна

16.Регей Марія Михайлівна

17.Навроцька Ганна Остапівна

18.Парипа Василь Миколайович

19.Гой Світлана Михайлівна

20.Паркулаб Микола Степанович

   Вітаємо переможців!!!

   Такий конкурс, як обіцяла пані голова, проводитиметься кожен рік. Успіхів всім!!!

Голубка VideoPrikoly

А ось і весь відеоролик (танець "Голубка") з того ж весілля.

Приємного перегляду :)

Жартівливі танці

Давніше я займався зніманням весіль. Пропоную до перегляду деякі прикольні відео з одного весілля. Якість відео не дуже (вибачте), проте сюжети веселі!

Танець носить назву "Голубка".

Чекаю коментарів!

Козацькі забави 01.07.2007року

Гарне було свято (хоча наші і програли).